Анастасія ПЕНТЕК: «Я ЖОДНОГО ДНЯ НЕ ШКОДУВАЛА, ЩО ДОЛЯ ПРИВЕЛА МЕНЕ В ПЕНСІЙНИЙ ФОНД УКРАЇНИ»

У грудні цього року виповнюється 30 років з часу створення Пенсійного фонду України. В Закарпатській області історія становлення Фонду бере свої витоки в далекому січні 1991 року: тоді утворили Закарпатський філіал Українського республіканського відділення Пенсійного фонду СРСР.

Всі ці 30 років в пенсійній службі області працює Анастасія Пентек. Розпочинала керівником обліково-економічного відділу, піднімалась службовими сходинками і 2002-го її призначають начальником головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області. Відтоді Анастасія Пентек – незмінний його керівник. Із філіалу із семи працівників пенсійна служба області сьогодні стала колективом, в якому більш як пів тисячі працівників, котрі успішно реалізують державну політику у сфері пенсійного забезпечення.

У 2007 році за багаторічну сумлінну працю Анастасію Пентек удостоєно звання «Заслужений працівник соціальної сфери». Сьогодні Анастасія Юріївна ділиться спогадами, як створювався Пенсійний фонд в Україні і на Закарпатті зокрема.

– Анастасіє Юріївно, то як створювався Пенсійний фонд в Закарпатській області?

– Все починалося з людей і їх великого бажання працювати. Нас було всього семеро: керівник – Юрій Павлишинець, заступник керуючого – начальник відділу надходження і видатків – Олександр Фабіан, мене призначили начальником обліково-економічного відділу – головним бухгалтером. З перших днів зі мною працювали Михайло Андрашко, Віра Мельник, Вікторія Цапич та Марія Пида, яка і сьогодні в Пенсійному фонді – працює заступником начальника фінансово-економічного управління – начальником відділу бухгалтерського обліку, головним бухгалтером головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області.

Дещо пізніше призначили уповноважених в районах і містах області – Маргариту Лукачину, Олександра Керечана, Івана Кривку, Ольгу Міцоду, Маргариту Лакатош, Марію Фетько, Ірину Кобаль. В подальшому вони очолювали міські та районні відділи і працювали у Фонді аж до виходу на пенсію. Нещодавно вийшли на заслужений відпочинок і Ганна Сухар та Тетяна Пожо, які багато років пропрацювали у Фонді.

Починати було, звичайно, трохи страшнувато, хвилювалась, чи справлятимуся, але мене завжди приваблювало щось нове. Колектив склався невеликий, але дуже дружний, незважаючи на те, що всі ми прийшли з різних установ. Для нас все було нове, в багатьох питаннях не знали, як діяти. Та було найголовніше – велике бажання працювати. Щомісяця їздили в Київ на наради, семінари – постійно вчилися. Нам пощастило з керівництвом: із вдячністю згадую першого керуючого Українським республіканським відділенням Юрія Нікандровича Сивоволова, його заступників Леоніда Петровича Наконечного, Миколу Миколайовича Цесарського.

Пригадую, як під керівництвом Алли Миколаївни Дериземлі, котра очолювала бюджетне управління республіканського відділення, я разом з колегами – керівниками бюджетних відділів Тетяною Миколаївною з Вінничини та Вірою Прокопівною з Тернопільщини писали інструкцію з бухгалтерського обліку: тепер з усмішкою згадую, як сперечалися, яким у звіті 4-ПФ має бути сальдо – відкритим чи закритим…    

– Вистачало, мабуть, різних ситуацій?..

– І немало! Зокрема і курйозних! Пригадую, як ми вперше готували звіт 4-ПФ. Це були величезні паперові таблиці, в які вносилися дані про надходження коштів по всіх платниках області. На той час в деяких районах ще не було уповноважених і зробити зведений звіт було дуже складно. Мучились ми, молоді, «зелені» бухгалтери, мучились та й пішли по допомогу до Михайла Васильовича Андрашка. Бере Михайло Васильович цю «плахту», дивиться у стелю і вносить цифри. У нас очі квадратні: «Як це у вас виходить?». Коли пояснив, ми здивувалися, наскільки все просто і стеля тут була ні до чого – завдяки багаторічному бухгалтерському досвіду він миттєво виводив кінцеві суми і відсотки (Сміється. – Авт.). Михайло Андрашко був надзвичайно цікавою людиною, з тонким почуттям гумору – вмів розрядити будь-яку ситуацію.

Ось так ми і вчилися… Для нас, молодих і недосвідчених, це була хороша школа життя. Старші колеги намагались передати молодим якнайбільше свого досвіду. Не було такого: «Я знаю, але тобі не покажу».

– Порівнюючи різні періоди вашої роботи, що б ви виділили? Що було найважче?

– В той час Пенсійний фонд був профіцитним – коштів вистачало. В перші роки дозволялась комерційна діяльність, і ті кошти, які залишались після фінансування пенсій, віддавали банкам на депозитні рахунки. Від тієї комерційної діяльності ми мали певні відрахування, тож заробітна плата була гідною. А потім економіка почала «пробуксовувати» і відповідно почали падати надходження до Пенсійного фонду. Найважчий період – це 90-і роки, коли 40 відсотків пенсії почали платити натуроплатою.

Наступні десятиліття – це кардинальні реформи всієї пенсійної системи: в 1998-1999 роках впроваджується персоніфікація, у 2000-му функції призначення і виплати пенсій передаються від соцзахисту органам Пенсійного фонду. Пригадую, як ми боялися тієї персоніфікації, як її важко запроваджували, а тепер не уявляємо, як без неї можна було працювати. Пізніше, у 2007-му, нам передаються від силових структур і функції із призначення та виплати військових пенсій. І найбільш значиме для України та для системи – прийняття в 2003 році Закону «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» (набрав чинності з 1 січня 2004 року), яким запроваджувався страховий стаж та знімалися обмеження розміру пенсійної виплати.

– Пенсійний фонд України – структура, яка практично постійно реформується…

– Так. Особливо відчуваються зміни за останні 5 років – передусім у плані модернізації, технічного переоснащення. Це дало можливості перейти на нові технології обслуговування, призначення, виплати пенсії, контролю за ними.

В цьому контексті хочу згадати керівників Пенсійного фонду, з якими мені випала честь працювати. Віктор Тентюк, котрий став головою правління у 1994-му, при якому районні управління Пенсійного фонду отримали статус юридичних осіб із правом підпису та печаткою. Борис Зайчук – людина, яка 17 років керувала Фондом і зуміла створити потужну пенсійну систему: при ньому передано від соцзахисту функції призначення і виплати цивільних пенсій та пенсій силових структур, прийнято Закон України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», запроваджено персоніфікований облік відомостей у системі обов’язкового державного пенсійного страхування. Не можу не згадати заступників Бориса Зайчука – Василя Кравчука та Валентину Нікітенко. І, звичайно ж, Олексія Зарудного, котрий із рядового юриста став спочатку заступником, відтак – Головою правління Фонду. Це була команда однодумців-професіоналів. За керівництва Олексія Борисовича Зарудного розроблена Стратегія розвитку Пенсійного фонду, яка визначає, яким шляхом рухаємось. 

І радує те, що теперішній Голова правління Фонду Євгеній Валерійович Капінус дуже вміло зумів використати всі ці напрацювання системи, внести багато нового, скоригувати відповідно до вимог сьогодення – і в плані технічної модернізації, і в плані наближення пенсійних послуг безпосередньо до людей. А ще імпонує те, що Голова правління не тільки ставить високі вимоги до фахового рівня спеціалістів, але і забезпечує створення належних умов для ведення прийому громадян. Так, минулого року ми зробили капітальні ремонти в 10 наших відділах обслуговування громадян, цього року завершили капітальний ремонт в Мукачеві та Ужгороді: в обласному центрі із 7 грудня запрацював новий сервісний центр, а в Мукачеві в сервісному центрі відкрили зал очікування.  

Кроки, які робляться зараз в Пенсійному фонді щодо запровадження сучасних технологій, створили основу для того, щоб кожне призначення пенсії відбувалось відповідно до розміру заробітної плати і стажу людини, щоб на цей процес не впливав людський фактор. Зараз дійсно дуже жорсткий контроль, і мене це радує, адже є можливість контролювати. Відповідно постійно навчаєшся і ростеш професійно.

– А взагалі, як воно – бути керівником?

– Своїм становленням як керівника я зобов’язана Пенсійному фонду. Пройшовши всі кар’єрні сходинки, не скажу, що це було легко, але я вдячна моїм керівникам, які мене вчили, допомагали стати тим, ким я є сьогодні. Своїм становленням передусім завдячую Юрію Павлишинцю, який зумів розгледіти мої організаторські здібності. Михайлу Думничу, в якого навчилась організаторській роботі, дипломатичності. Він вчив мене, що успіх справи залежить від деталей. А ще казав: «Якщо не навчиш колектив працювати, сама ніколи не впораєшся зі всією роботою». І це, дійсно, так. З теплотою згадую Олександра Фабіана, Івана Рошка – мудрих керівників, людей виняткової порядності…

Не можу сказати, що ставила перед собою якісь глобальні цілі. Я просто працювала. Мама нам, дітям, завжди казала: «Вчіться, діти, щоб ви досягли чогось в цьому житті, щоб так тяжко, як ми, не працювали». Найважливіше – поряд зі мною були керівники, колеги, які ділилися знаннями, досвідом, давали мені можливість проявити себе і які помітили в мені лідерські риси. Я люблю свою роботу, і цим все сказано…

– Вісімнадцять років на керівній посаді, причому одного з найбільших в області територіальних управлінь. До того ж, ваша робота – це робота з людьми. Дипломи психолога, будівельника ви вже, очевидно, давно мали заочно отримати?

– Ми працюємо з особливою категорією – пенсіонерами, людьми з особливими потребами та іншими. Деколи дійсно доводиться заспокоювати відвідувача, терпляче пояснювати, чому в нього така невелика пенсія. Мимоволі станеш психологом. А взагалі, керівник повинен повсякчас працювати над собою, підвищувати свій професійний рівень. Особливо в нашій структурі, де постійно застосовуються нові ІТ-технології, вводяться нові програми тощо.

Доводиться вчити й ази будівельної справи. Як я вже казала, протягом останніх півтора року ми капітально відремонтували сервісні центри в районах і обласному центрі. Доводилось контролювати всі роботи: щоб ці приміщення мали сучасний вигляд, були створені умови як для відвідувачів, так і для працівників, щоб використання коштів було в межах кошторису…

– Заглянувши у вашу біографію, можна віднайти цікаві факти: молоденька дівчина з Великоберезнянщини, яка ні слова не розуміла по-угорськи, виходить заміж за закарпатського угорця в угорськомовне село на Ужгородщині. Через короткий час вже розмовляєте угорською. Ви завжди так цілеспрямовано йдете до поставленої мети?

– Народилася я високо в горах, в наймальовничішому закарпатському селі Ужок, що на межі Закарпатської області. Коли мене питають, де я народилася, кажу: «Це село, де початок води і кінець хліба». Так казали мої бабка і дідусь (Усміхається – Авт.). Чому? Бо тут бере початок річка Уж. І тут в часи мого дитинства нічого, крім картоплі, не родило. Це вже зараз, зі зміною клімату, вже й огірки ростуть. Батьки мої були прості селяни, але дуже мудрі простою житейською мудрістю. Вони направили мене на ту життєву дорогу, якою йду зараз: вчили людяності, терпінню і християнської любові до людей.

Так судилося, що ще навчаючись на економічному факультеті нашого Ужгородського державного університету я зустріла свого Андрія, з яким ми, Богу дякувати, прожили вже 41 рік, виховали двох доньок і чотирьох онуків. Доля привела мене в угорськомовну родину і в село, де переважна більшість мешканців – закарпатські угорці. Можете уявити, як то було 19-річній дівчині, яка знала 3 угорські слова – «віз» (вода), «кенір» (хліб), «дєре іде» (йди сюди). Свекруха, яка була словачкою, деколи розмовляла зі мною по-словацьки, і ми розумілися. Але я дуже вдячна свекрові – добрій, мудрій людині, який сказав: «Мусиш навчитися говорити по-нашому. Повторюй за мною, і навчишся». Для мене це вже було справою принципу – якщо вибрала угорця і ввійшла в їхню сім’ю, то повинна поважати їх мову, традиції. І фактично за рік я вже говорила угорською. Правда, спочатку не показувала, що розумію, але потім ненароком видала себе: чоловік по-угорськи домовлявся з друзями – кудись збирались. І тут я видаю: «І куди це ти зібрався?». Для нього це був шок! (Сміється. – Авт.). 

Знання мови мені в подальшому знадобилося, зокрема, коли працювала адміністратором в головному готелі області – «Закарпатті». І в подальшому, коли прийшла в Пенсійний фонд…

– Ви завжди бездоганно виглядаєте. В той же час у вас велика родина, для якої ви є опорою. Ви істинна закарпатка – любите землю і працюєте на ній. Чи не так?

– Я народилася в багатодітній сім’ї – нас було 4 сестер і двоє братів. Дуже тішуся, що ми дуже дружна родина, і вже наші діти й онуки так само цінують цей родинний зв’язок – нашій великій родині не потрібно особливих приводів, аби зібратися.

А ще нам батьки прищепили любов до землі – дуже люблю працювати на землі. Маю величезну насолоду, коли бачу плоди своєї праці – квітучі клумби, грядки з городиною, свій сад, коли ділюся цим зі своїми дітьми, внуками. Весь негатив, який назбирую на роботі, забирає земля, коли на ній працюю.

– І ще трохи особистого: які ваші життєві принципи? Що у сфері ваших інтересів?

– Мої життєві принципи? «Не можеш зробити добра, не роби зла!». Переконана: якщо в наших серцях буде християнська любов і терпимість, то все у нас буде добре. Я не терплю в людях дволикості, нещирості.

Весь вільний час присвячую читанню духовної літератури. Свого часу любила вишивати. Зараз часу на це не вистачає. Тому ще залишається – земля…

– Тридцять років пропрацювати в одній структурі – це серйозно. Не відчували професійного вигорання?

– За ці роки всяке траплялось. Так, бувають дні, коли дуже втомлююсь, бувають дні, коли робота спориться і все вдається, а буває, коли думаєш: «Дай, Боже, сили, терпіння, мудрості прийняти правильне рішення». Але скажу одне: працюючи в системі 30 років, жодного дня не шкодувала, що доля привела мене у Фонд. Кожного дня йду на роботу, як на свято.

– Ваші побажання ювіляру – Пенсійному фонду України і його працівникам…

– Я дуже люблю і поважаю колектив, в якому працюю. І користуючись нагодою, хочу щиросердно привітати колег. Особливі вітання і слова щирої вдячності – нашим ветеранам.

В час нинішніх реформ мені дуже хочеться, щоб майбутнє Пенсійного фонду було яскравим. В якому розумінні – яскравим? Хочеться, щоб мої колеги відчували стабільність і захищеність у фінансовому плані, щоб Фонд продовжував розвиватись. І разом з тим, щоб ми не забували, для кого працюємо, адже в нашій системі не може бути випадкових людей із черствим серцем. Дуже хочу, щоб в нашій державі настали часи, коли кожен пенсіонер матиме гідну пенсію і забезпечену старість.

Тож бажаю миру країні, процвітання – нашому Пенсійному фонду! Здоров’я вам, дорогі мої колеги, успіхів – у роботі, добробуту – в сім’ях!

Зі святом всіх нас!

Розмовляла Наталія МИГАЛИНА