Історія формування організаційної структури Пенсійного фонду
В Українi, як і в цілому в СРСР, на той час не було власної установи, яка б здійснювала перерахування коштів на пенсiйне забезпечення, а у свiтовiй практицi вже були вiдомi приклади успiшної роботи державних i недержавних пенсiйних фондiв, які акумулювали кошти і виплачували пенсiї, назрiла необхiднiсть створити орган, який займався б пенсiями i всiма супутнiми питаннями. Саме так зародилася концепцiя створення в Радянському Союзi спецiалiзованої фiнансової інституції – Пенсiйного фонду СРСР, і саме такий підхід фінансування пенсійних виплат і було закладено у Законі СРСР «Про пенсійне забезпечення громадян СРСР», який був затверджений у травні 1990 року і набрав чинності з 1 січня 1991 року. Однією з його принципових вiдмiнностей вiд попереднiх законiв стало те, що виплату пенсiй передбачалося фiнансувати не з державного бюджету, а з нової фiнансової iнституцiї – Пенсiйного фонду. Підписання Закону практично завершило процес створення єдиної всеохоплюючої системи пенсійного забезпечення, яка діяла за єдиними умовами та нормами.
На початку 1990 року при Раді Міністрів СРСР було створено спеціальну робочу групу, до складу якої увійшли представники всіх союзних республік. Протягом року було напрацьовано необхідну нормативно-правову базу – Положення про Пенсійний фонд СРСР, Інструкцію, що регулювала порядок сплати внесків до Пенсійного фонду та витрачання його коштів, інші документи. Паралельно з цим відбувався процес формування організаційної структури Пенсійного фонду СРСР, яка на рівні союзних республік була представлена відповідними республіканськими відділеннями Фонду (крім Російської Федерації, яка одразу створила власний Пенсійний фонд, який не входив до складу Пенсійного фонду СРСР). Згодом, 21 грудня 1990 року, Радою Мiнiстрiв УРСР i Українською Радою профспiлок була ухвалена спільна постанова про утворення Українського республiканського вiддiлення.
Уже з перших днів 1991 року нова пенсійна установа почала акумулювати страхові обов’язкові платежі підприємств і громадян, що дало можливість вже у грудні цього ж року вперше профінансувати видатки на виплату пенсій за рахунок коштів Фонду, а не з державного бюджету. Протягом 1991 року було сформовано структуру центрального апарату Українського республіканського відділення Пенсійного фонду СРСР у складі трьох управлінь, чотирьох самостійних відділів і ревізійної комісії. Крім того, в лютому було утворено регіональні органи Пенсійного фонду – філії відділення в Автономній Республіці Крим, областях та у місті Києві, в складі яких працювали уповноважені філій по районах, містах та районах у містах. І вже до кінця 1991 року в системі Республіканського відділення працювали понад 2000 працівників, у тому числі в центральному апараті – понад 60 фахівців. Фактично Пенсійний фонд Союзу функціонував лише один рік і припинив свою діяльність після розпаду СРСР. Після проголошення незалежності України в серпні 1991 року постало нагальне питання – створення власної незалежної системи пенсійного забезпечення. У листопаді цього ж року було ухвалено Закон України «Про пенсійне забезпечення», який чітко визначав статус Пенсійного фонду як самостійної фінансово-банківської системи.
Так розпочалася робота зі створення на базi Українського республiканського вiддiлення Пенсiйного фонду України, яка завершилася 28 сiчня 1992 року ухвалою постанови Кабiнету Мiнiстрiв України No 39 про створення на базi Українського республiканського вiддiлення Пенсiйного фонду СРСР Пенсiйного фонду України, а на базі філій, відділень – управлінь в Автономній Республіці Крим, областях і місті Києві (управління Пенсійного фонду у місті Севастополі було утворено згідно з Постановою Кабінету Міністрів України No 534 від 16.09.92 на базі міського відділу Кримського республіканського управління Фонду). Урядовою постановою був затверджений перший склад правління Пенсійного фонду та перше положення про Фонд, на підставі якого він почав діяти. До цього ж часу виконання функцій, покладених на Пенсійний фонд, у районах і містах продовжували виконувати уповноважені відповідних обласних управлінь. А ще за кiлька тижнiв щойно утворене правлiння Пенсiйного фонду України затвердило власнi нормативнi документи: iнструкцiю зі сплати збору, положення про управлiння Пенсiйного фонду в АР Крим, областях та м. Києвi. Тобто на початку 1992 року законодавча база функціонування Пенсійного фонду нової незалежної держави була повністю сформована.
Перехід на початку 1990-х на фінансування пенсій через Пенсійний фонд сам по собі одразу не міг вирішити всіх складних питань у сфері пенсійного забезпечення, натомість висвітлив та окреслив багато інших проблем і чинників як усередині самої пенсійної системи, так і поза її межами, які мали значний негативний вплив на її фінансовий стан. Зокрема поширилося таке явище, як неплатежі до Пенсійного фонду на тлі глибокої затяжної економічної кризи, яка породила тінізацію економіки та безробіття, суттєво підірвала і деформувала фінансову базу пенсійної системи. Негативний вплив на її фінансовий стан справляло покладення на видатки Фонду фінансування пенсій окремим категоріям громадян відповідно до ухвалених за ці роки у чималій кількості законів, які регулювали питання пенсійного забезпечення разом з базовим Законом «Про пенсійне забезпечення» (наприклад, закони України «Про державну службу», «Про службу в органах місцевого самоврядування», «Про прокуратуру» та ін.). Крім того, в різний час за кошти Фонду фінансувалися соціальні виплати, які взагалі не були пов’язані з пенсійною системою і за своєю природою мали б здійснюватися за бюджетні кошти – допомога на дітей, доплати на догляд за інвалідами та ін. Фінансування з коштів Пенсійного фонду пенсій, призначених на пільгових умовах у зв’язку зі шкідливими умовами праці, також можна віднести до негативних факторів. Починаючи з 1992 року пенсійні гарантії таких працівників були значно розширені. Разом з тим, незважаючи на обов’язок відшкодування відповідних витрат Фонду підприємствами, де існують згадані умови, реальний рівень відшкодування витрат на виплату пенсій за так званим Списком No 2 наприкінці 1990-х становив у середньому лише 30%. Унаслідок усього цього з 1995 року почала виникати заборгованість з виплати пенсій. І це при тому, що рівень пенсійного забезпечення залишився низьким, а його диференціацію залежно від трудового внеску працівника фактично було втрачено.
Все це формувало в суспільстві усвідомлення необхідності проведення пенсійної реформи, але для її здійснення потрібно було подолати гострі кризові явища у самій пенсійній системі. Тож головним завданням Пенсійного фонду у другій половині 1990-х років стали фінансова стабілізація пенсійної системи, ліквідація заборгованості з виплати пенсій, створення необхідних передумов для проведення пенсійної реформи.